3.8. Христя

Молоде подружжя Степан і Параска щасливі! Ще б пак! Степанів батько подарував на весілля молодим чималий шмат поля. Та й яке поле! Це найкраще урочище ― Малинівське. Земля тут родюча, на осонні, та й річка недалечко. Божа благодать! Молоді не можуть натішитись таким щедрим подарунком. Негайно вирішили будувати тут житло. Молоді, гарячі, беручкі, накинулись на роботу, як вогонь на суху солому. Всяке діло було їм під силу. Незабаром молода хазяйка порядкувала в новій оселі. І пряла, і ткала, і вишивала. І все з охотою, з якимось душевним піднесенням. Чоловік Степан старався їй у всьому допомагати. Та й у нього робота горіла в руках. Ось кінчає будувати хлів для худоби. Та як же інакше ― хазяйство треба розводити. Плани великі: криницю викопати, клуню для збіжжя побудувати, пасіку завести. Від ранку до ночі в роботі. Не знали, за що раніше братись. А ще ж поле доглянути. Вчасно посіяти, вчасно зібрати урожай. Не було коли довго відсипатися. Тільки перші півні заспівають ― хазяї вже на ногах. Параска порається в хаті, а Степан іде оглядати хазяйство. Обійде кругом свого поля, стане на межі ― й не може намилуватися цією красою. Це його поле, його щастя, його надія на майбутнє. Здається, він вріс у це поле, а поле без нього не може вже існувати. Он лан жита вже колос висипало, он на сонці поблискує ячмінь, помахуючи своїм довгим вусом. А ближче до річки високі коноплі залили берег своїм важким, гострим духом. А рядом красуються грядки: буряки, огірки, морква, цибуля, картопля. Все буяє, все набирається сили. То їхня щира праця. Аж не віриться, що це все багатство сотворили їхні руки. Від радості аж серце закалатало в грудях сильніше. Степан оглянувся. Із-за лісу викотилось велике червоне сонце, посилаючи свої теплі м’які промені аж на його поле. Десь далеко кує зозуля: ку-ку. А вгорі небо синє-синє. З річки клубками котиться сивий туман. Степан повернув стежкою до хати. По ліву сторону стежки, аж до самого обійстя, красується молодий садок. Здається, недавно посадив, а, дивись, вже молоденькі яблуньки, груші, вишні, сливи вправно тягнуться до сонця.

А скільки було радості у молодого подружжя, коли лелека подарував їм маленьку дівчинку. Назвали Христинкою. Хоч роботи прибавилось, але ж то клопоти вже приємні. Плекали й пестили батьки свою красунечку, а життя мінялось як молодий місяць, щоразу вносячи свої корективи. За загальними клопотами та роботами не оглянулись, як і підросла донечка. А там і зміни в суспільстві. Все нажите їхньою важкою працею прийшлось добровільно-примусово здати в колгосп: коні, воли, борони, сівалки. А слідом ішов страшний голодомор. Люди вмирали з голоду, як мухи. Добре, що у них була корова. Вижили. А далі новий удар. Згодом Степана з сім’єю переселили з хутора у село: силою розібрали хату і перевезли на нове дворище у селі. Никончуки залишилися ні з чим. Тепер мусили з тієї розібраної хати тулити таке-сяке житло. Боляче і трудно було спостерігати, як марно пропала їхня важка праця. Взагалі-то доля до Параски була не дуже прихильною. Якось раптово помер чоловік Степан. Вона лишилася вже з двома дітьми, а роки он які були важкі. Правда, згодом чоловіків брат згодився жити разом заради дітей. У Параски була одна радість ― діти. Це її радість, її щастя і надія на майбутнє. Особливо гордилась Христинкою: вродлива, добродушна, слухняна, а очі чорні, як терен, личко червоніло калиною. Справжня красуня. Та й тут Параску підстерігало лихо.

1941 рік. Війна. Німецькі загарбники вдерлися на нашу землю. Гітлер завів свої жорстокі порядки. Наш край стогнав під чужим чоботом. Окупанти не гребували нічим, навіть наші чорноземи грузили у вагони і вивозили до Рейху. Робили облави, ловили усіх працездатних молодих людей і вивозили до Німеччини на примусові роботи. Люди ховалися, де могли: тікали до лісу, а взимку то просто заривалися у кучугури снігу, перечікуючи облави. Звичайно, їм допомагали найманці-поліцаї. Були такі і в Липлянах. Багато наших односельчан були схоплені ворогами і силою вивезені до ворожої країни. Серед них була наймолодша, майже підліток, Никончук Христина Степанівна. Їх під дулами автоматів погрузили у машини й повезли в Коростень. Там пересадили в товарняки (вагони, що возили худобу) і поїзд помчав на Захід.

Можна тільки уявити, з яким настроєм і в яких умовах їхали бранці. Стояв грудень місяць, мороз набирав силу. Звісно, товарняки не обігрівались. А одежа яка? Зовсім підліток, худенька, маленька. Христинка примостилась у куточку вагона й гірко плакала. Дитя вирвали із сім’ї, забрали від матері й везуть у безвість. Дошкуляв холод, руки аж посиніли від холоду. А що могли нагріти оті постоли на ногах? Кругом чути було стогін, розпач і плач. Такі цивілізовані німці в таких страшних умовах, в антисанітарії везли живих людей, щоби працювали на їхню країну. У вагонах така тиснява, що й присісти ніде.

Змучені важкою дорогою, голодні, холодні, без сну прибули на станцію Дрезден. Висипали всі на перон з надією дихнути свіжим повітрям. Їх тут уже чекали їхні майбутні хазяї. Походжали поважні, у теплих шубах, рукавицях, в лискучому взуванні. А перед ними вишикувались обдерті, змучені дорогою, взуті в постоли трударі з України. Кожен хазяїн вибирав сам собі робітників. Христинка попала до жінки, хазяйки якогось заводу. Тут же погрузили на машини і повезли на завод. Уже на місці хазяйка довго обдивлялась дівчинку з усіх боків, особливо затримала погляд на тих постолах, де виглядали обтріпані полотняні онучки. Мабуть, прикидала, яку ж роботу може виконувати це тендітне дівча. Христинка аж заціпеніла. Серце закалатало у грудях. «А ну ж відправить у табір смертників», ― подумала дівчинка. Тепер вона всю роботу, що загадували, старалась виконувати ретельно, щоб догодити, щоб не одержати зауважень. Як випаде вільна хвилина, то заб’ється у темний куточок, щоб ніхто не бачив, гірко-гірко заплаче, у думці розкаже своє гірке життя матері, ніби вона могла допомогти своїй доньці?!

Відчувала Параска, як її рідна дитина страждала десь там на чужині. Чуло материнське серце за тисячі кілометрів, тільки от допомогти не в силі. У думках мати не розлучалась із донечкою ні вдень, ні вночі. Щоденно молилась до Всевишнього, аби захистив її дитину, оборонив від усякого лиха і повернув живою додому. Знала, що дитина її потерпає від голоду й від холоду. Звісно, яка там була їжа бранцям: із брукви баланда і маленький кусочок хліба з прожилками соломи. Христинка і справді геть занепала: маленька, худенька, вітер колише. А допомогти і пожаліти нікому.

Якось хазяйка покликала дівчинку до кабінету. Христинка так і обомліла. Чого б то її потребувала? Ішла, а серце калатало в грудях, як у переляканої пташки. Вступила до кабінету і застигла у порозі, чекаючи якогось страшного вироку. Господиня встала із-за стола, підійшла до дівчинки ближче і пильно оглянула її. Христинка завмерла. Жінка ще раз глянула на її одежу, на взуття і довго щось думала. Потім підійшла до шафи, відчинила двері й показала на одежу. Звеліла скинути цю полотняну одежу і одягнути чисту із шафи. Може вона була й не нова, але вся чиста і по розміру. І взування прийшлося якраз. Христинка не вірила в таке чудо. Мабуть, у цієї жінки, хай і зовсім чужої, прокинулась материнська любов, якесь чуття доброти. Тепер вона, Христинка, періодично могла переодягатись із цієї шафи. Більше того, тепер хазяйка від свого пайка уділяла частину їжі дівчинці, бо бачила, як потребує допомоги ця дитина. Інколи ще й з дому приносила щось смачне, тільки наказувала, щоб тайком з’їла, щоб ніхто не бачив.

Отак і минали дні, тижні, місяці у якомусь невідомому чеканні. У думках линула на Україну, до рідної домівки, до найріднішої у світі людини ― до рідної мами. Відчувала її теплі ласкаві руки, що пригортають до серця. Ой, коли ж то воно буде? А в душі жевріла надія.

1945 рік. 9 травня. День Перемоги. Всенародне свято! Народи Європи звільнені від німецької чуми. У Дрездені простий люд Німеччини також святкував День Перемоги. Всі, хто був на каторжних роботах, були звільнені й мали право повертатись на свою рідну Батьківщину. Мільйони людей (в більшості молодих) із усіх європейських країн ринули в дорогу до своїх домівок, до рідних батьків, до близьких.

Рада і щаслива, Христина зібрала свої нехитрі речі й поспішила в дорогу. До неї ще приєдналась дівчина із Польщі, Ядвіга, майже ровесниця нашої Христині. Удвох якось веселіше. А за що їхати? Поїзди, що перевозили людей, майже не курсували. Надія тільки на випадкові потяги від станції до станції. Таких пасажирів-зайців було багато, на них ніхто не звертав уваги. Дівчата в більшості налягали на ноги. А що їсти? Спали де прийдеться. Утомлені й виснажені, зупинились біля якогось струмка. Напились води, умились, а їсти- то хочеться. Побачили у воді равликів, наловили руками. Розклали маленьке багаття, у кружці наварили равликів, і це була така вечеря. Але це їх не засмутило, адже вони йшли додому. Тут коло цього багаття і спали. Було дуже важко. Бувало, на якійсь із станцій вони затримувались на декілька днів. Не можна було виїхати через великий наплив людей. Сяк-так добрались до польської границі. Там Ядвіга була майже вдома. А Христині ще довго прийшлося набідуватись, поки дійшла до нашого кордону. У дорозі вона була майже три місяці.

У село почали повертатись додому перші бранці. Ой, як виглядала Параска свою дівчинку. Бігала розпитати, чи ніхто не бачив, не зустрічав. Уже майже всі повернулись, а Христини не було. Ганна Зайчиха сказала матері, що ніби загинула, коли бомбили ешелон. Марно уже чекати. Мати впала в розпач. Плакала, але десь там у глибині душі жевріла надія на чудо. Ходила як тінь, на роботі молодиці до неї обзивались, а вона їх не чула. Думала свою думу.

Була неділя, якраз тиждень після святої Трійці. Жінки зібрались гребти сіно. Сіли на відпочинок, Параска схилилась на сіні й задрімала. І сниться їй, що летить літак і хоче приземлитись на її городі. Вона підбігла і бачить, що то не літак приземлився, а якась дуже гарна пташка з кольоровим пір’ям. І тільки вона хотіла наблизитись до пташки, як котрась із молодиць гукнула: «Параско, дивись, он твоя Христина іде!». Жінка підвела голову і тут же повалилась на землю. Молодиці кинулись рятувати жінку. Христина упала на коліна перед матір’ю. Всі сміялись і плакали. Але то були сльози радості.

Молода, вродлива Христина довго не засиджувалась удома. Відпочила трохи і поринула в роботу. Вона ж мамина помічниця. Старалася скрізь замінити матір. Вчилась коло матері і шити, і прясти, і вишивати. Дівчина розцвіла.

Приглядався до неї сільський хлопець Володимир, який також побував на тих каторжних роботах у Німеччині. Згодом побралися. Обоє молоді, щасливі, будували своє життя як могли. Працьовиті, до всякого діла беручкі. Згодом і хату збудували, і хазяйство доглядали. Три доньки викохали ― Марію, Катерину, Галину. Красуні ― як повні рожі. Діти переймали від батьків ту жагучу любов до рідного краю, вчились поважати старших, шанувати батьків.

Давненько уже їхні батьки полинули в інші світи. А діти й онуки свято бережуть їхню пам’ять.