3.7. Доброта людей спасла життя

Давайте запросимо в гості в наше сьогодення той далекий 1942 рік. Ішла війна. Село Липляни уже стогнало під ворожим чоботом німецьких окупантів. Їхні жорстокі закони відчувались на кожному кроці. Молодь, майже підлітків, вороги відправляли до Німеччини на каторжні роботи. Нещадно вбивали, якщо дізнавалися про зв’язок із партизанами. Та й просто за найменшу провину карали смертю. Так, сім’ю Сосніних у Малині німці стратили: спалили разом з хатою за те, що лікар надавав невідкладну медичну допомогу партизанам, що таємно приходили до нього вночі. Село, приголомшене такою поведінкою супостата, якось принишкло, чекаючи порятунку, але працювало. Нацисти не закривали шкіл, медичних закладів, колгоспів. Працювали Моствянська торфрозробка, пекарні, магазини тощо. Адже треба було обробляти землю, сіяти, збирати урожай.

У селі не вистачало робочих рук. Біля села працювала торфорозробка. Там також потрібна була робоча сила. Адже майже всі чоловіки захищали Батьківщину на фронтах.

Зима того 1942 р. була сувора та сніжна. Лютий мороз скував землю і водойми. Рвучкий північний вітер пропікав аж до кісток. На льоту замерзали пташки і кулями падали на землю. Не легше було і людям. А скільки їх бідолашних полягло на кривавих полях війни! А ті, що потрапили у ворожий полон, виснажені працею і побоями, у благенькій одежині, нерідко вдавались до крайнощів. Ризикуючи життям, тікали з полону за будь-якої нагоди, групами або поодинці. Вистрибували з вагонів поїзда, що рухався, бо на ходу конвоїрам важче поцілити в людину. Робили підкопи під стінами, огорожами.

Опинившись на волі, мали іншу проблему ― в якому напрямку, куди та як іти? Навколо ворожа територія. Часто втікачів по їх сліду, з допомогою собак, знаходили, розстрілювали під час втечі або повертали в табір. Такі ж ризики мали льотчики, що приземлялися з парашутом зі збитих літаків. Рухались по бездоріжжю безлюдними місцями. Оскільки в селі міг бути ворог, вдень вичікували на околиці, а коли стемніє, ризикуючи, заходили до крайніх хат у селах, щоб уточнити, де він є, попросити їжі.

Ось так і один чоловік, про якого мова буде йти нижче, вирішив перед тим, як зайти в невідоме село, трохи відпочити, дочекатися темноти, заховавшись від морозного, пронизливого вітру під деревяним мостом, що на дорозі перед входом в село Липляни. Та й задрімав. А навколо глибокий сніг, 40-градусний мороз і пронизливий вітер. Знесилений, голодний, а може і хворий, чи довго він міг протриматися під мостом?!

Уже зовсім звечоріло, коли до хати Салюків Павла Левковича і Ганни Данилівни забіг старший син-підліток Степан зі своїм меншим братом Василем і якось стиха сказав: «А там під мостом якийсь дядько лежить». Батько прислухався уважніше до дитячих розмов. Не довго думаючи, щось пошептав дружині і вирішили: «Давай підемо, побачимо, може який полонений сховався під мостом».

Добре, що їхня оселя недалеко від мосту. Діти частенько там гуляють. Ото й натрапило пильне дитяче око.

Густа темрява накрила село. Чоловік із дружиною мовчки прямують до мосту. О, Господи! А він і обізватись не може. Не подужає і підвестись на ноги. Якось підсобили звестись і мовчки потягли до хати. О жах! Руки і ноги обморожені. Мерщій усього треба було зігріти. Посадили на піч і полегшено зітхнули. А далі що? З чого починати? А в самих троє діток, достаток звісно який. «Будемо лікувати. Може якраз виживе», ― твердо мовила господиня.

Ці прості сільські люди згодились на подвиг. Якби дізнались вороги, знищили б усю родину.

У подружжя роботи додалось. Шукали зілля, варили чаї, напували хворого, промивали рани, робили мазі самотужки, прикриваючись, ніби для дітей. А чим перев’язати рани? Уже порвали всі старі полотняні сорочки. Збирали по людях зношені хустки, дитячу одежу ― хто що дасть. Щоденно треба було чимось перев’язати рани: на руках і ногах. І де бралась сила, терпіння, доброта.

А що дати їсти, окрім картоплі? І знову мовчки бере Ганна горщик і йде до людей. І вже не криючись, просить молока, бо знала, як важливо підтримати організм, надіючись на швидке одужання. Щодень Павлу і Ганні додавалось клопоту. Тепер Микола Пілатов став їхнім сім’янином.

Більшу частину доби Ганна пропадала за прядкою. Засвітить каганчик із гільзи, поставить на припічок і пряде до перших півнів. Бо треба ж було виткати полотна, щоб пошити сяку-таку одежу, та й постелитись і укритись чимось треба. Роботяща Ганна не боялась труднощів, не цуралась ніякої роботи. Поважна, розсудлива, поміркована жінка, все в неї виходило. Добре, що в неї Павло такий відкритий, добродушний, завжди з гумором, допомагав їй у всьому. Адже жінці в житті завжди перепадає більше.

Отак у щоденних клопотах минали дні за днями. Он і сонечко пішло горою. Перші проталини, перші маленькі струмочки. Це вже весна на порозі.

Чи то від щирої людської доброти, чи від великого бажання жити Микола з надмірним зусиллям зіп’явся на ноги. А ступити аніяк. Павлу і Ганні знову проблема. Де взяти милиці? А без них і кроку не ступити. Довго Павло шукав і в селі, і поза селом, поки розшукав милиці. Тепер Микола вчиться ходити, спочатку в хаті, а потім і на вулиці. Серце в хазяїв переповнене радістю. Задоволені ― як за сина, як за побратима.

О, святі небеса! А що відбувається в душі цього молодого чоловіка? Скільки разів у думках згадував той випадок на мосту? І сам собі виводив висновок. Це ті маленькі рятівники, оці прості сільські дорослі в ту холодну ніч вихопили його з того холодного пекла й притягли до своєї убогої оселі. Як він усім їм вдячний за все. Правду кажуть, що від пильного дитячого ока ніхто і ніщо не сховається. Допитливі підлітки переконались, що під мостом жива людина. А ввечері цю новину принесли у хату. Павло із Ганною довго не роздумували. Як тільки добре стемніло, попрямували до мосту.

У Миколи аж мурашки біжать по спині, коли пригадує той вечір. Тоді ця проста сільська хатина здалася теплим справжнім раєм. Хай і невеликі достатки, але щире слово, душевна теплота, турбота добрих людей допомагали мужньо переносити біль обморожених рук і ніг. В молодому тілі щодень народжувалась нова сила. Отак, стрибаючи на милицях, він перебігав з думки на думку, будував плани на майбутнє. А по ночах частенько у снах витав у рідних краях, намагався хоч наблизитись до своєї коханої дружини, щиро обійняти своїх діток, але то був лише сон. Чи збудуться його мрії коли-небудь?

А вранці добродушна, розсудлива господиня, відчуваючи його душевний стан, мовчки перев’язувала рани. А щоб якось заспокоїти, вселяла надію на швидке одужання. «Не журись, скоро ми кинемо ці милиці. Ти будеш ходить і бігать. І поїдеш на свою батьківщину, до своїх рідних», ― щиро умовляла його Ганна. Аж усмішка зажевріла на обличчі. І вже впевненіше ступав болючими ногами. Як ніколи, Микола хотів швидше повернути собі здоров’я, щоб хоч чим-небудь віддячити цим добрим людям за їх доброту, турботу, батьківське піклування.

Хіба він не знає, на який ризик згодились ці щирі люди. Кожної хвилини дня і ночі до оселі могли вдертися ворожі посіпаки і знищити цю родину. Знав про це Павло, знала Ганна, але ніколи і словом не обмовились. Робили мовчки свою справу, надіючись на спасіння Господнє. Щовечора Ганна складала руки перед іконою, благаючи Всевишнього: «Господи, вбережи нашу родину, вбережи моїх діток, вбережи життя цього молодого чоловіка, на якого десь чекає родина і дітки».

Дні минали за днями, місяці спливали, як шумливі води бурхливої річки.

Чи то щира молитва усіх матерів не тільки у Липлянах, а на всій земній кулі, чи то людська доброта простих людей упросили Всевишнього, бо за деякий час село було звільнене від окупантів. Люди вільно зітхнули, хоч війна котилася на Захід.

Аж поздоровшав Микола. А що далі? Як жити? Плани будував сам. Звернувся в район (а тоді район був у Чоповичах) до воєнкома. Виклав усю свою історію, і той його зрозумів, вирішив допомогти. Влаштували на роботу фізруком у школі на Зубовщині. А жити де? Хтось порадив звернутись до вдови Шайдецької Марії (на прізвисько Козка). Вона охоче згодилась, бо є діти, може щось підсобить у хазяйстві. Микола зрадів: хоч трохи заробить грошей на квиток і тоді зможе поїхати до рідні. Тепер він жив завтрашнім днем. У вільні години навідував своїх рятівників. Не міг він без них, бо це рідні для нього, близькі люди.

Життя не стоїть на місці. Дні летять рікою. І ось настав той жаданий день. Микола зібрав свої нехитрі пожитки в торбину, налагодився в далеку дорогу. Дуже турбувався, чи приймуть там такого немічного, чи зрозуміють його?

Важке прощання було: залишав своїх спасителів як найрідніших людей. Найбільше турбувалася Ганна. Спекла на дорогу житніх коржів, поклала декілька печених картоплин, щирою сльозою умитих. Чистим серцем поблагословили як сина у далеку дорогу. Просили писати листи.

І знову летять дні за днями, як коні воронії. Павло і Ганна пожурились, побідкались, як він там доїде? Чи приймуть його, чи зрозуміють? Та й поринули у нові свої домашні клопоти.

Аж гульк ― і лист від Миколи. Усією сім’єю читали. Пише, що чекали його і надіялись, тепло зустріли, доглядають, адже він удома. Всім селом там зібрались, слухаючи його розповідь про таких щирих, добрих людей. Щиро дякують усім і за все. Аж повеселішали Павло і Ганна. А невдовзі і телеграма: негайно запрошують у гості.

І знову Ганні клопіт, бо Павло вирішив взяти сина і дочку, щоб перевідати свого Миколу. Ганна знову пече коржі на дорогу.