3.14. Пам'ять

Погожий літній день. Вчора пройшов дощик, а сьогодні свіжа земля дихала вологою і життєдайним теплом. Сонячні промені пробивалися крізь віття дерев, і довгі тіні від кучерявого гілля лягали на землю. Вгорі весело щебетало птаство. На широкій дорозі хлопці-підлітки дружно ганяли м’яча. Обабіч дороги стояли двоє малих дітей. Два хлопчики― як вузлики, порівняно зі старшими. Обоє, здавалось, однакові, як близнючки. І пальтечка однакові, і шапочки біленькі. Стояли і пильно спостерігали за м’ячем. Он він полетів аж через голови дітей і покотився у Гаромовський двір. Котрийсь із старших догнав м’яча і жбурнув на дорогу.

Маленькі з цікавістю стежили за кожним рухом. Це Тімка і Славко. Це тільки здається, що вони як близнюки. А придивитись, то діти різні, Тімчині відкриті карі очі завжди світились радістю, завжди усміхався. Личко кругленьке, чорнявий чубчик виглядає з-під шапочки, а Славко русявий, очі голубі як небо, бездонні. Обоє якісь поважні, розсудливі, як дорослі. Наказали дорослі стояти тут у стороні, то й стоять. Вони часто виходять один до другого. І так частенько зустрічаються, бо оселі їхні на одній вулиці недалеко. Ніби якась невидима сила магнітом їх тягне один до другого. Вони ще маленькі і, мабуть, то їхня дружба зародилась і жевріє у дитячих маленьких серцях.

Згодом ця дружба росла разом із ними. Тепер діти могли зустрічатися кожен день. То вони щось по-дитячому майструють. Добре, що дід Іван не ховав від хлопчиків ні цвяхів, ні інструментів. Тільки встигай прибирати за ними. Дід змайстрував онукам дерев’яні рушниці, перечепив через плече шнурками, і вже маленькі вояки ціляться то на півня, то на котів.

Потіха! Боже! Як дід любив онуків! Та й онук не відставав від діда.

Приємно було спостерігати, як хлопчики гуляють у дворі або щось майструють до своєї дерев’яної зброї, або гуляють машинками. Дорослі весь час поглядали за ними, бо то ж діти. Дивись, уже гуляють на городі, як уже викопана картопля. Он їздять на соняшниках, як на конях. Сміх! Радість!

І то роблять із соняшників курені, вистеляють сіном, ховаються у куренях, гуляють у війну, стріляють зі своєї дерев’яної зброї.

Не загубилася їхня дитяча дружба, коли хлопці пішли до школи. Зустрічалися кожен день. І не було між ними ніяких непорозумінь. Дружно ладили між собою. А впаде зима, вдарять морози, і хлопці вже тут як тут. Не боялися холоду. Після уроків вже інша турбота: ладнають собі саморобні самокати, щоб кататись на ставку по льоду, як замерзне. Отоді роботи до самого вечора. Ладнають дощечку з гострими палочками, щоб сісти на ній. А щоб підштовхнути самокат, ладнали невеликі палички внизу, із цвяхами. Ото прибігають зі школи, передяглися, вхопили самокати на плечі ― і на ставок, де лід як дзеркало. Приходять, як стемніє, утомлені, розчервонілі, але бадьорі, задоволені. Отак і минали їхні маленькі клопоти в ті шкільні роки. Дорослі жартували про них: «Хлопці-нерозлийвода».

Трохи рідше збігалися друзі, як поїхали вчитися до столичних вузів. Тепер зустрічалися тільки по вихідних.

Пам’ятаю, приїхав Славик у п’ятницю, пішов до хати переодягатися. Коли згодом гукає Тімка: «Славик удома?» «Вдома-вдома, заходь», — запрошую його до кімнати. Сіли обоє на дивані, розповідають один одному свої молодецькі новини і сміються. О, Господи, що то за сміх! Якийсь приємний, задушевний. Я і до сьогодні чую, як сміявся тоді Тімка.

Отак пожартують, посміються та йдуть до клубу, бо там на них чекають однолітки, друзів багато, і всі їм були до вподоби. Тепер вони вважали себе дорослими. Допомагали, якщо треба було, батькам по господарству.

Пам’ятаю, ішла якось на свій город. А рядом їхня ділянка зорана, тільки бур’яни та коріння торчить. А Тімка вже коріння і пирій витягає і кидає на сторону, щоб спалити. Кругом пилюка, і сам у пилюці. А я й питаю: «Хто тобі загадав таку чорну роботу? Он як запилився». А він сміється: «Та батьки, треба ж їм колись допомогти». Хлопець не цурався ніякої роботи, все він умів. Тямущі працьовиті батьки тільки раділи успіхам сина. Бо ж невдовзі мав закінчити навчання у вузі, одержати диплом, шукати роботу. Мрія батьків і сина мала збутися ось-ось. Син розумний, добрий, має багато друзів, любить і шанує своїх батьків, надто любить свою меншу сестричку, вміє поважати старших. Нікому й поганого слова не сказав. Є ким гордитись! Та не судилось…

Того «пам’ятного» вечора Тімка приїхав раніше. Весело ділився зі своїми рідними новинами, сміявся, шуткував. Довго возився біля мотоцикла, а потім сів і поїхав. Не знала бідна мати, не знав батько, що живого сина більше не побачать.

Звечоріло. Хлопець виїхав мотоциклом на трасу. Чи він виїхав по якійсь причині, чи так просто, невідомо. А там машини он на якій швидкості летять. Одна з них не розминулась із мотоциклом ― і горе! Життя молодого синочка обірвалось на місці аварії!

Страшна звістка блискавкою оповила село. Ніхто не міг повірити в таке страшне лихо. Село, приголомшене такою новиною, принишкло, ніби зачаїлось у безнадійному чеканні. Тяжким каменем горе впало на батьків. Кожен у селі ладен чимось допомогти, зарадити! А чим? Звідти не вертаються! І як ті зболені серця батьків могли пережити таке нещастя?! У народі кажуть, що людина здатна пережити страшні муки, біль! І це правда…

Провести в останню дорогу зійшлись і доїхали усі, хто знав Тіму, доброго, щирого, завжди веселого. Приїхали його однокурсники, викладачі з університету. Людей ― яблуку ніде впасти. Обсипали труну живими квітами, молоді хлопці підняли на плечі й понесли на кладовище. Плакало село, плакали люди, плакало небо, сіючи на землю невидиму мжичку. Не стало молодого, вродливого жителя Липлян!

Якраз на сорокові поминки однокурсникам вручали дипломи. Можна тільки уявити, в якому розпачі були батьки покійного сина, рідні, друзі і всі ті, хто його добре знав. А на годові поминки приїхала уся група, де вчився Тімка. Адже хотіли підтримати батьків і рідних у такому горі, хоч цієї рани у серці дуже важко позбавитися.

Як вода у річці, спливали роки. Ось-ось уже буде десять років, як перестало битися серце молодого хлопця, але пам’ять про нього живе кожен день, кожну мить. Односельчани і всі ті, хто буває на кладовищі, не минають його могили. Та хіба можна бути байдужим, стоячи біля обеліска, коли на тебе дивляться такі глибокі, добродушні очі, а щира усмішка зустрічає кожного?!

Дуже часто навідується до могили колишнього друга Славко. Як тільки заїде у село, спочатку завертає на кладовище. Стане біля пам’ятника, довго вдивляється в ті добрі очі, ніби розмовляють без слів. Ні! Люди не вмирають, вони живуть у людській пам’яті. Дуже мудро сказано: «Людина живе до тих пір, доки її пам’ятають».