2.2. Війна. Село в окупації 1941 – 1943 рр.

До війни західний кордон між Радянським Союзом (СРСР) і Польщею проходив недалеко від міста Сарни, що є за сотню кілометрів на захід від Коростеня. Після підписання Сталіним і Гітлером таємного «договору Рібентропа-Молотова» Польща була розділена між ними. На початку Другої світової війни, яку почала Німеччина 1 вересня 1939 року нападом на Польщу, Німеччина прихопила згідно з договором «свою» долю Польщі, а до Радянського Союзу були приєднані землі з переважно українським населенням. Радянська влада почала активно «наводити порядок» на цих землях: проводити колективізацію, репресії для незгідних (розстріл, висилка сім’ями на Далекий схід). Кордон держави перемістився за Луцьк, Львів. Детальніше про ці події можна дізнатися на екскурсії до «Бункера Сталіна», який був «вирублений» в монолітній кам’яній скалі на березі річки Уж біля залізничного мосту в місті Коростень.

Без оголошення війни війська Німеччини перейшли західний кордон 22 червня 1941року о 4-й годині ранку та бомбили Київ. Почалася Німецько-радянська (СРСР) війна. Радянські війська (Червона Армія) не були готові дати гідну відсіч ворогу і він стрімко, майже без опору просувався на схід. Уже 11 серпня 1941 року передова розвідувальна група німців на мотоциклах з’явилась у Липлянах. На Чумаках на грудку біля Сурички німці вивели із окопа селян, що там ховались. Із спогадів та переказів серед них були двоє коротко підстрижених молодих чоловіків, вдягнених у військову одежу. Німці прийняли їх за радянських солдат і тут же при селянах розстріляли. Похоронили розстріляних (могили рядом) на липлянських могилках. Один з них був липлянець Полєвой Олександр Герасимович, який дійсно є в списку військових із села Липляни (розділ 5.5, №64). Другий можливо був його товаришем по служби.

З сином розстріляного німцями Полєвого Олександра, теж Олександром (в дитинстві – Санько) я провів дитинство, бо його дід Микола жив через дорогу навпроти мого двору. Він роздобув 4 маленьких колеса від транспортера торфодобувної машини і, прикрутивши їх на осях до дощечки, зробив возика, на якому ми возили з ранку до вечора маленьку сестричку Санька Настуню. Всі були задоволені – і Настуня не плакала і хлопчики мали роботу.

Радянські війська з боями швидко відступали, щоб не потрапити в оточення, і готувались до оборони Києва, що тривала більше місяця. В районі Харкова теж готувався опір німцям, але нависла загроза потрапити в оточення (так званий «Харківський котел») і війська з боями відійшли на схід. Невдовзі вся Україна була окупована, а в грудні бої перемістились до околиць Москви і Сталінграда.

У період окупації в селі Липляни деякий час перебував резерв німців ― частина угорського війська (мадяри). Їх було небагато, до 100 воїнів, тільки з рушницями. Вони стримували активність диверсійних груп і партизанських загонів. Охороняли торфорозробку. Одного разу все ж таки прогримів вибух: під час обідньої перерви підірвали машину для видобутку торфу. Принагідно згадаймо, що при добуванні торфу машинним способом одночасно працює до 20—30 робітників залежно від глибини зароя (глибини торф’яної маси). Кожен робітник вручну знімає з конвеєра дошку-підстилку з порцією мокрої спресованої торф’яної маси й несе на руках до 10 метрів від конвеєра, щоби покласти масу на землю для висихання. Дошку повертають на нижні канати конвеєра по нову порцію. І так цілу зміну. Це дуже важка фізична робота.

Фронт просувався на схід і мадяри покинули село, перемістились ближче до фронту. Вдень владою в селі були староста й поліцаї з місцевих, призначені німецькою владою, розташованою в райцентрі Чоповичі. А вночі господарювали партизани. Їхали по селу возом, збирали від селян все, що вони могли дати: хліб, картоплю, сало, молоко. Виїхавши з села, на повороті в сосновий ліс (урочище Хвойняк), що за кладовищем, партизани ногами й сосновим гіллям затирали сліди від коліс воза. Жодної облави не було. Місцева влада жила мирно з партизанами. За вказівками зверху виконували по можливості рознарядки по вивезенню в Німеччину худоби, зерна, робочих рук («остарбайтерів»). Було вивезено до 22 осіб, серед них двоє дівчат до 14 років (додаток №5.2).

Після поразок німців у битвах за Сталінград, під Москвою і в танковій битві на Курській дузі в 1942-му році настав перелом у війні на користь радянської армії. Фронт швидко почав рухатись на захід, звільняючи окуповані території. 6 листопада 1943 року було звільнено Київ, а 16 листопада ― Липляни. Тоді боїв за звільнення Липлян не було. Німці тікали від Києва без боїв аж до Житомира, де встигли добре закріпитись для оборони, для боїв з радянською армією, що їх наздоганяла. В селі німці зупинились на декілька днів. Вимагали хліб, сало, «млєко». З автоматів відстрілювали курей. У нас хліба не знайшли, бо мама встигла сховати його в діжку для випікання цього ж хліба. Відступаючи, військова техніка німців рухалась селом Липляни за таким маршрутом: зі сторони села Мединівка через Княжу Гору заходили в село, «на повороті», тобто біля школи й магазину, повертали ліворуч на Старе село, потім праворуч, виїжджали з села і через Мости потрапляли на урочище Малинівське. Далі прямували через селище П’ятирічку (сучасна Майданівка) на Стремигород, Коростень.

Перед проходом техніки через село декілька машин їздили «туди-сюди» по дорозі на Чумаки на відрізку від школи (повороту на Старе село) до в’яза, що стояв навпроти розібраної в 1939 році церкви. Їздили пів дня ― щоб гарно вкатати ґрунтову дорогу. А я сидів на верхній жердині плота і спостерігав. Один раз, поки машина поїхала розвертатись біля церковного цвинтаря, я встиг кулеметну стрічку для патронів поставити поперек автоколії. Я сподівався, що гострі краї стрічки проб’ють колеса, водій буде ремонтувати, а я спостерігати. Але не так сталося як гадалося: стрічка втиснулась у вологу колію, а водій, на моє щастя, не зупинився і не застрелив восьмирічного «диверсанта». А для чого ж потрібно було так накатувати цю ділянку дороги? Думаю, що це був тактичний задум, план німців. Вони готували пастку для радянських військ, які їх наздоганяли. Щоб радянські війська побачили сильно вкатану дорогу і подумали, що німецька техніка пішла не ліворуч, на Старе село, а праворуч, на Чумаки. А ця дорога на виїзді з села виходила на поле, болото, заплави річки Моства. Це був тупик. Німці надіялися, що радянська техніка поверне біля школи направо, на Чумаки по накатаній дорозі. Попавши в тупик колоні транспорту важко буде розвернутись назад, і їх легко буде знищити німецькими гарматами, розташованими на дорозі, що йде від урочища Малинівське на Майданівку. З висоти цього місця село видно як на долоні. Не дочекавшись погоні за ними, німці швидко продовжували відступ на захід. Але «сюрприз» все-таки залишили. В селі дорога була ґрунтова, деякі місця піщані. Особливо складна була ділянка від комори до сільського клуба, збудованих при колективізації із «куркульських» будівель (будівлі баби Макомацької та інших «куркулів» села) і розібраної пізніше, в 1939 році, церкви. На окремих деревинах зовнішніх стін клуба чітко видно було кольорові фрагменти художніх розписів внутрішніх стін церкви: частина голови з очима, рука, нога, частина ризи тощо.

Так от, на цій ділянці дороги машини з боєприпасами загрузли в піску неподалік хати баби Макомацької, що стояла вздовж дороги. Цю невеличку хатку нещодавно збудували Макомацькі з дозволу німецької влади на старому дворищі. Німці розвантажили боєприпаси під хату, облили бензином, підпалили та й поїхали. Гучно й довго вибухали боєприпаси. Страшно було сидіти в окопі. Особливо, коли не знаєш, що діється там, наверху. За деякий час почули тупіт коней і голоси людей ― перед входом в окоп стояли два радянські вершники. Запитали, коли німці пішли із села, і поїхали далі. А вибухи продовжувались, хоча вже не так часто.

Снаряди, які розривались, розкидали інші боєприпаси в різні сторони на велику відстань: до 100 метрів і далі. Чого там тільки не було: снаряди різних калібрів, міни протитанкові і протипіхотні, ручні гранати «лимонки» і циліндричні з дерев’яними ручками, запали різні, патрони до кулеметів, автоматів, пістолетів німецького й радянського виробництва (зразків), що були в дерев’яних ящиках. Ящики були покриті з внутрішньої сторони металевими листами для захисту патронів від вологи. Все це «багатство» вивчали діти. Щоб відкрутити головку великого снаряда хлопці по черзі сідали на нього і каменем били по ній, поки не відкрутять…або не загинуть від вибуху. Кожен умів присісти вчасно після кидка гранати. Іноді, для більшого задоволення, хлопці ставали в ряд і кидали гранати одночасно. Багато з них загинуло або покалічилось. Так, найкращий на селі гармоніст-віртуоз втратив кисть правої руки і декілька пальців лівої руки. Після лікування він продовжував грати на гармошці, натискуючи кнопки куксами. Надвечір після трудового дня молодь збиралась біля його двору, щоб потанцювати, відпочити. Після війни цей же хлопець (в селі його іноді звали на прізвисько «Безрук») викопав «морені», чорні стволи вікових дубів із болота, в яке перетворилась річка Моства, і побудував із них собі хату. Такими були діти війни.

Повернімось до подій осені 1943 року. Німці укріпилися під Житомиром і в перших числах грудня пішли в контрнаступ. Зупинити їх вдалося в районі Коростеня. Учасники тих подій згадували (мені розповідав викладач Київського університету Горбань Микола Якович), як було важко захищатись, коли неможливо окопатись, вирити хоч маленьку яму, адже навколо ― монолітний камінь. Але тримались. Тоді німці пішли в обхід, в надії захопити залізничну станцію Чоповичі й відрізати Коростень, взяти його в оточення. Щоби перехопити й зупинити ворога, в наше село заходили радянські війська, готувались до бою.

За порадою військових липлянці почали тікати на північ. Ті, що проживали на Чумаках і частково на Старому селі йшли повз Княжу Гору на Мединівку й Обиходи. Солдати допомагали в евакуації населення (допомагали людям збиратись у дорогу). Відчутну допомогу отримала й наша сім’я ― мама і двоє малолітніх хлопців, мені було 8 років, а братові ― 4. Батькові було 48 років. Його і багато інших односельчан старшого віку в 1941 році військкомат не мобілізував (можливо, не встиг), і тому зробив це одразу ж після звільнення села в листопаді 1943 року. Багато з них, як і мій батько, в лютому 1944 року загинули на фронті в боях під Шепетівкою (біля сіл Суділки та інші). Ще не минув місяць, як ми залишились без батька, а треба тікати із села. Що брати з собою? А ще ж і нести ці пожитки кілометрів 10—15. Взяли миску, ложку, мішечок сухарів житнього хліба, відро-дійницю і ще дещо, оділись потепліше, залигали вірьовкою корову та й вирушили з нею в дорогу. Підійшли до одного з односельчан. Він мав воза з кіньми і теж збирався в дорогу, виносив з хати на віз свої речі. Мати попросила його взяти мого чотирирічного брата й посадила його на віз. Хазяїн підійшов і зняв його на землю. Це побачив солдат, підійшов і знову посадив дитину на віз. Цього разу хазяїн не наважився висадити дитину, і брат їхав поруч із усіма. Небагато пройшов я з мамою, як корова раптом злякалась чи то звуку військових машин, чи солдат, вирвалась і почала тікати, потягнувши вірьовкою за собою мою маму. Мама впала на мерзлу землю, але вірьовки із рук не випускала, розуміла, що без корови не прогодує дітей. Корова тягнула маму метрів двадцять-тридцять. Врятував солдат, який вправно перехопив і зупинив корову. Він з вірьовки зробив уздечку і залигав корову, потім дав вірьовку в руки матери і сказав, що тепер корова буде слухняною, бо при спробі тікати їй буде боляче. Мама подякувала солдату і, з синцями та подряпинами на руках і ногах, повела уже слухняну корову разом з іншими біженцями в напрямку Княжої Гори.

Вечоріло. В центр залишеного нами села уже зайшли передові загони червоноармійців. Ми, біженці, були вже за селом, і з польової дороги, що вела на Корму та Мединівку, було добре видно, як горить Майданівка: вся охоплена яскравим полум’ям, що зловіщими язиками тягнулось до неба. А вздовж залізниці над лісом в сторону Чопович видно неперервний потік трасуючих куль. Невдовзі ми підійшли до дороги, що вела від Зубівської кошари в сторону Корми. Перед канавою, що тягнулась уздовж дороги, стояв ряд ракетних пускових установок «Катюша». Солдати попросили нас швидше відходити від цього місця, оскільки вони готуються до пуску ракет. Після пуску вони зразу ж зникнуть, бо у відповідь можуть прилетіти снаряди від німців. Сутеніло. Ми пройшли Княжу Гору і уже входили в село Мединівка, коли після виконаного завдання повз нас повертались «Катюші» з бойової позиції.

Заночували в Мединівці в хатах гостинних селян. Спали не роздягаючись хто як: сидячи на стільцях біля теплої груби, на лавах, під лавами на глиняній підлозі. Зранку вирушили на Обиходи. Зустріли колону солдат. Вони були рослі, смуглі, у кожного на плечі лежить рушниця великого розміру, приклад якої солдат підтримує рукою. Наші старші чоловіки, які брали участь ще в Перший світовій війні, сказали: «Видно, що це сибірякі. Вони добрі вояки. А несуть вони протитанкові рушниці».

Дійсно, німцям не вдалося пройти далі, захопити й утримати станцію Чоповичі. Битву вони програли. А 28 грудня 1943 року Коростень був звільнений і ми повернулись додому в Липляни.

Пізніше учасник цієї битви, викладач Київського педінституту Шкіль, писав у газеті «Вечірній Київ», що перелом на фронті наступив у танковій битві на околицях залізничної станції Чоповичі. По величині й значимості, тобто по кількості танків, що брали участь з двох сторін у битві, це була друга битва після битви на Курській дузі.

Піхоті теж було дуже й дуже тяжко. Учасник тієї битві рядовий Остренський Євген Семенович залишився живим, згодом отримав вищу освіту, став кандидатом біологічних наук, керував відділом в одному з інститутів міста Херсона. Він не міг спокійно розказувати мені про те пекло, в якому він побував тоді. А минуло понад 30 років! Зустрілись ми випадково: бо він був далеким родичем моєї дружини.

У пам’ять про цю битву в районному центрі Чоповичі в парку біля церкви в центрі міста на постаменті стоїть танк, поруч ― могили загиблих танкістів. А на залізничній станції Чоповичі є великий меморіал загиблих воїнів.

Бої йшли і в селі Липляни. Могили були і в селі, й на полях. Часто вони були позначені просто каскою, що лежала на могилі.

Стаціонарна крупнокаліберна гармата стояла на виході з села на Виловаті біля садиби Гесів. Друга стояла недалеко від виїзду з села на Мости біля садиби Гарбара. Вони були вже неробочими, без замків, але діти з цікавістю довго вивчали їхню конструкцію. Гармати ще довго стояли, нагадуючи про битву. Вивезли їх на металобрухт у кінці 40-х років. На північній околиці села в урочищі Ольшина земля ще довго зберігала сліди від широких гусениць танків глибиною до пів метра, що перетинались і розходились у різних напрямках. В лісі між Липлянами і станцією Чоповичі й залізницею залишилось багато розбитих, підбитих, згорівших танків. В одному з них ми, діти, через верхній люк побачили обгорівший труп танкіста і сповістили дорослих.

Після війни всіх воїнів перепоховали в двох братських могилах на сільському кладовищі. В центрі села є меморіал із прізвищами загиблих воїнів і односельчан, що не повернулися з фронту.

Німці своїх військових похоронили й огородили могилу в центрі села, на так званому «грудочку», від якого розходилися дороги на Чумаки, на Виловату, на Старе Село. Ще одна огороджена могила німецьких військових була одразу ж за Мостами, де дорога на Майданівку починала підніматись на поле, праворуч від дороги метрів двадцять. У Німеччині знали імена загиблих і місце їх захоронення. Після війни родичі приїхали й забрали їх для перезахоронення в Німеччині.

За два роки окупації в Німеччину було вивезено на примусові роботи 22 молодих людей, серед них двом дівчаткам не було й 14 років, а на полях війни загинуло 98 односельчан (додаток №5.2).